У Прощу до Матері Бога

По незалежність і тверезий розум, про самостійність і свобідну волю…

Про ці одвічно пов’язані між собою стани і чесноти людини ми ведемо розмови споконвіку – спонтанно чи принагідно до ситуації – але вони є незмінним мірилом нашої української сутності ( хтось може назвати це менталітетом українського народу) …

Незалежність і самостійність – це як візитна карточка кожного українського громадянина і вихідця цього краю,з якою асоціюється наш рід останніх віків…

А з чим асоціюється і поєднується поняття незалежності та самостійності у розумінні покоління нашого віку і часу?…

Світлий і чистий розум та свобідна воля – це ті чесноти, якими Бог наділив людину для того, щоб ми, тобто наші предки в особі перших прародичів, могли безпечно жити поза райським краєм після вигнання з нього, та зуміли гідно повернутись до Бога після того, як не встояли в зміїному підступі та згрішили через непослух в Божих настановах. Злий і підступний змій облестив і затуманив розум жінці Адама та скорив обманом її волю, що стало причиною первородного гріха і самого Адама. Чи відала тоді наша праматір чим обернеться її легковажність та піддатливість до зміїних чарівних і облесливих слів і намірів?…

Тим чином наші предки повність втратили свободу і самостійність в райськім краю поряд з Богом, і тим самим свою незалежність від впливу зовнішніх чинників світу, що поза тим райським світом. Вони мусіли стати вигнанцями і вимушені були шукати виходу з тих обставин, як також і шукати входу до загубленого Божого райського краю.

Зі Свого безмежного і люблячого милосердя Бог залишив їм для цих цілей чистий розум і свобідну волю, щоб кожен крок і кожна дія їхня були зваженими, помисливими і цілеспрямованими. Так за законом Божої природи ми отримуємо в спадок ці чесноти з роду в рід, з покоління в покоління, через усі віки і епохи.

Але чи усі ми і завжди вміло і з гідність користаємо з цих чеснот? Чи оберігаємо і шануємо ми їх?

Відповідь можемо бачити і чути повсюдно і повсякчасно. А саме маємо на виду той факт, що змій не відступає від людства ані на крок, і слідкує за нами повсякчасно і повсюдно, як за великим та дорослим, так і за малим та підростком, а навіть і за немовлят береться…

Хтось можливо зараз задається питанням; «Про що цей філософ тут мудрує?…». і я відповім: «Саме про того змія, який зумів посісти розум і поневолити свободу наших рідних, близьких, друзів, а навіть і зумів зробити їх нашими недругами і ворогами, вчинивши їх узалежнинеми та рабськи скованими.»

Бесіда в цьому нарисі вестиметься далі мною про алкоголізм, наркоманію, куріння, розпусту, марновірства, марнославства, захланність і лихварство, надмірність і сваволю окремих і поодиноких людей, а навіть і широких верств нашого роду і племені.

Ми дедалі чіткіше усвідомлюємо, що це поширене явище не є лише нашою національною ментальною рисою, але саме спланованою і цілеспрямованою акцією того ж таки первісного змія. В народі його називають часто в різних кольорах – то зеленим, то голубим, то розовим… Але дуже часто буває і так, що дивлячись і споглядаючи на його розгул – з відчаю і розпачу махнемо рукою і скажемо «моя хата скраю…». А буває, що руки опускаються у матері, в жінки, в сестри, чи в батька, в чоловіка, в брата, а то і в дітей, коли бачимо якими марними є наші намагання і зусилля в боротьбі з тим змієм, та з нашими поневоленими батьками і братами і дітьми, котрих той узалежнив і пов’язав. Ми плачемо, заламуємо свої руки, б’ємось немов риба об лід, а «віз і нині там…». Я теж маю таку проблему в родині і в хаті, так само її мають і дехто з моїх друзів і знайомих, і та цитата з відомої байки Крилова про тих трьох трударів не є випадковою в моїй думці. Тому що ми кожен поодинці є безсилими в справі порятунку тих наших улюблених і близьких.

Ми часто легковажимо і байдужим в цій справі, а змій в тому часі не має й права на те, ні часу, ні дозволу. Він безупинно і страшно виконує диявольську волю і місію. Він не спить, він ретельно підступає до кожного з нас, він шукає будь-яку лазейку, будь-яку тріщину, використовує будь-яке послаблення нашої волі. Адже знаємо, що першою тією реакцією від кожного з тих гріховних середників є насамперед розслаблення і ейфорія, тобто оманливе відчуття відпочинку і щастя та легкості, як в тілі, так і в розумі і у волі. Ця обставина і зводить такого чоловіка в дорогу до змія.

Чи зможемо ми такі легковажні і байдужі, зі своїм «моя хата скраю…», зуміти виставити шлагбауми і постових на тих дорогах?!.

А чи не думаємо при тих спробах, що це ж забере від нас прибуток, це зменшить наші комерційні багатства, це зав’яже нас до постійної напруги в догляді, в вихованні, в постійній зайнятості нашими дітьми, батьками, подружжям і близькими… То ж чи усім така постановка питання буде до вподоби і наснаги?

А змій за тим часом на спить, не дрімає — лиш нової жертви чекає. І ніхто з нас не знає, чи не стане бува тією жертвою хтось з тих, хто є ще в лоні під серцем матері, чи ті, хто ще вчора були нашими добрими друзями і приятелями, нашими улюбленими батьками і опікунами, нашими учителями і виховниками… Не маємо в наших передчуттях певності перестороги, але часто робимо вигляд, що наша хата скраю…

А в цьому змаганні найдорожчим і найціннішим мірилом і здобутком є приз, котрий має назву ДУША. За неї ідуть битви, точиться боротьба, провадяться змагання, постають протистояння…

Вона – душа – прагне бути в блаженстві, в щасті і в любові. Туди ми і є покликані її привести. Маючи тіло і керуючись духом, ми маємо мету, ціль і місію – пронести і принести нам вручену душу, чистою і цілою, на престол до Бога, Котрий нам її вручив та втілив, щоб ми мали з Ним вічне і щасливе поєднання.

Душа не потребує комфорту, не хоче достатку матеріальних дібр, вона не є чутлива до клімату, вона не буває голодна хліба і спрагла вина, душе не відчуває ейфорії чи ступору, душа не хоче влади і слави, душа не шукає послуху і покори, — душе прагне щастя у Бога, любові і доброти Того, Хто її сотворив. А лише там, де є Любов і Доброта – там і є Бог.

Але в Божих планах Його сотворіння було владним рішення поєднати нашу людську душу з тіло і духом. І це саме вони є потребуючими. Дух – покори і послуху, а тіло – достатку і безпеки.

Добре, коли дух людський керується Духом Божим у покорі і в послуху. Так само добре, коли тіло людське в міру користає з Господніх дарів та оберігається страхом Божим. Тоді і душу вони разом приведуть тією дорогою не інакше, як лише до краю Божого раю.

Але така перспектива викликає зависть і страх бути скоро знищеним, у злого владики злих зміїв. Адже кінець цього світу, в якому перебуває звергнутий з Неба диявол, розпочався з першими словами Благовісту – Євангелія Ісуса Христа Сина Божого, Котрий заклав основу і наріжним каменем Сам постав початком Царства Божого в котрому і ми матимемо частку вічного життя з Богом. І остаточне виповнення Царства Божого останньою праведною людською душею стане також і останнім днем цього грішного світу. А це зовсім не на руку злому змію, бо значитиме що настав кінець усякому злу і розпочнеться вічне заточення їх зі сатаною в вічному пеклі. Саме страх такого фіналу керує трудами і стараннями усіх злих зміїв. Цей страх робить їх трудоголіками і винахідниками усіляких способів поневолити душу людську, та не допустити, щоб нею виповнилось Царство Боже.

Питання і завдання – як поневолити і не допустити туди чоловіка? – мучить і бентежить увесь зміїний рід. Відповідь дає сам сатана – пов’язати, узалежнити його і зробити рабом безправним, тупим і безвольним, дурним та байдужим і легковажним, тобто відібрати у людини розум і волю, оповити сітями, спутати в дорогах, щоб затягнути до пекла замість раю, — це є спосіб дочасно вижити і відстрочити смерть сатани і дияволів…

І людина часто-густо потрапляє до такої халепи, ловиться на ту наживку та впадає в лапи і сіті через облуду, облесливість і підступ роду зміїного. Тоді чуємо крик, плач і скрегіт зубів, звуки брудної лайки і битої посуди та горшків, вереск ґвалтованих і насилуваних, стогін безсилих і паралізованих, бачимо мутний і згасаючий погляд десятків, сотень, тисяч, мільйонів і напевне вже мільярдів пропащих очей через які в агонії плачуть загублені душі…

Більшість свідомих і доброзичливих людей, котрі ще любимо тих бідаків, ми з відчаєм і в розпачі розводимо раками і сутулимо раменами: «А що я можу з цим зробити?…»

Хто нам в цьому може допомогти?

Адже це є явною проблемою і бідою не лише тих духовно об’єднаних людей, котрі релігійно сопричасні з Христовою Церквою. Це є проблемою не лише окремих сімей і родин. Не лише проблемою окремих сіл, містечок чи певних регіонів…

Ця проблема набрала ваги народного, національного, а навіть глобального масштабу.

Чи багато вагомих рішень в галузях суспільно державних відносин чи приватного характеру в нашому часі обговорюються та приймаються без взаємних «засідань» в місцях загально громадських, щоб без баньки-сауни з відповідним супроводом, без суші-ікри під коньячок, чи без кальяну або косяка?!…

Чи це не так є в поширенні, та чи не є про це відомо громадськості…

Нам ще з шкільної парти відомо той закон, який свідчить про те, що якщо з одного місця щось вибуває – то до іншого обов’язково прибуває, та якщо щось відібрати в одного чоловіка – в іншого обов’язково те добавиться. З огляду цього світ винайшов спосіб «убити двох зайців…» — і багатства переважити і душі занапастити.

Адже п’яниця, гультяй, алкоголік, наркоман, курець мають у звичці і в традиції – усе до остатку віддати за час насолоди, за хвилю ейфорії, за міру задоволення. Без огляду на те, від кого він ті остатки віднімає, та кому їх додає, з ким він їх ділить, та кому ними множить. Ці таблиці арифметики ними засвоєні досконало і під страхом покарання…

Хто з таких задумаються – кого вони збіднюють, а кого збагачують?

Тоді господарство перетворюється в економіку, а економіка поширює і множить дім світського володаря. Бо, якщо хто з нас не знає, тому нагадаю, що «ЕКО», як поширене нині слово, складає корінь таких визначень, як «економіка», «екологія», «економія». А в перекладі з оригіналу слова, тобто з грецької мови, воно означає «ДІМ», «номус», як «норма», «логос» — як «слова» і «наука».

Тоді як в нашій рідній українській мові слово «ГОСПОДАРСТВО» — є ніщо інше, як Господній дар, якого Бог дарував людині для доброго і приємного достатку нашого туземного життя і праці, тобто – «ДОБРОБУТ».

Ким маємо називати та як величати тих, хто ті добра і дари перетворює-вимінює на зле? Чи не є ті діячі і чиновники саме «ЗЛОДІЯМИ» і « ЗЛОЧИНЦЯМИ», а ті хто відбирає, чи не є «КРАДІЇ» ?…

Чи маємо потребу поборювати ці явища як в собі, так і в ближньому? Чи в змозі і в стані ми їх подолати? Якщо маємо в цьому сумнів та непевність, — повинні звернутися по допомогу до тих, хто є в силі, в стані і в змозі в цих проблемах і бідах нам зарадити. Це не є в сучасному розумінні і тлумаченні, як певне «кришування». Це має бути щире прохання про раду, порятунок і поміч.

Я, як багато моїх ближніх, маємо в цій потребі помічницю і заступницю — Матір Бога, котра є безвідмовною розрадницею та помічницею для усіх своїх дітей, котрі в щирості просять покладаючись на незабарнісь відповіді.

Тому ми й маємо замір в черговий раз подолати непростий та Зне прямий шлях з прощею в цьому намірі до Зарваниці, що на Тернопіллі, де є об’явлений образ присутності Пресвятої Діви в Марійському духовному центрі. В тім Центрі всеукраїнської Святині, за правдивими свідченнями щирих людей, а не за легендами і переказами, прочани з різних усюд, дійсно отримували те, про що просили, і були прощені з того, з чого перепрошувались. То ж щира подяка тим, хто має і матиме ще бажання теж долучитись до наміру подолати злі узалежнення, та просити про поміч Божу силу. Посередництвом прощ і прохань.

З благословення отця пароха Романа і за участю покликаних і вірних Христової Церкви ми вирушаємо цим разом в прощу до Зарваниці на роверах, в спосіб не зовсім звичний. То ж чекайте в скорому часі на наш звіт і на ваші відгуки…

Слава Ісусу Христу, любі друзі!

Олександр Тіца

Один коментар до запису “У Прощу до Матері Бога”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *