Веломандрівка до Печери Довбуша (Підзахаричі)
На сайті ВелоКосова вже є опис, gps-трек та фотографії з перевалу Німчич. А на МапіКосів є мій опис пішого маршруту на «Протяті Камені» та «Соколине Око». Проте немає інформації про один дуже крутий туристичний об’єкт — «Печера Довбуша», який знаходиться неподалік на горі в селі Підзахаричі.
На Прикарпатті вже так повелося, що там де є печера — значить Довбуш обов’язково закопав золоті скарби!). Одна із печер з такою ж назвою розташована під полониною Росохата в селі Шешори, Косівського району. А в цій статті піде мова про печеру в Підзахаричах Путильського району Чернівецької області. Хоча ця печера дійсно заслуговує на свою назву, бо Довбуш перебував у 1741-1742 роках навколишніх поселеннях: Вижниці, Путилі, Розтоках, Довгопіллі і за переказами переховувався саме в цій печері.
До вашої уваги маршрут середньої складності довжиною 35 км в обидві сторони — 30 на велосипеді і ще 3-5 км. пішки на вершину гори до скель. Орієнтовний час — 6 годин. Населені пункти, які ми проїдемо: Косів, Смодна, Черганівка, Старі Кути, Кути, Тюдів, Великий Рожен, Підзахаричі.
До речі, про назву села теж існує цікава легенда. Якось біля гірського озера поселився чоловік на ім’я Захарій. Але жити йому не давало велике двоголове зміїне чудовисько, яке часто крало худобу. Мужній гуцул переміг звіра і відсік йому обидві голови. Щоб зберегти світлу пам’ять про народного героя виникло поселення, яке називалося Захарчи, Підзахарич, Підзахаричі. Змій же уособлює ненависні татарські орди та польську шляхту. До кінця ХХ століття сполучення села зі світом здійснювалося через перевал Німчич, а зимою Підзахаричі залишалися відрізаними від цивілізації. Це сприяло збереженню давніх гуцульських традицій.
Я дуже люблю суху і теплу погоду, навіть на Різдво! Комусь не вистачає снігу і романтики, а я маю змогу зимою бігати в гори та кататись на ровері — чим не рай?) Отож, 7 січня, після церкви, я не міг сидіти в дома, коли на вулиці +13.
Це без перебільшення було найкраще Різдво в моєму житті! Їхати було дуже легко, бо асфальт був мокрий і відповідно менше тертя з поверхнею). Отож, за годину я вже був біля Сокільскої скелі в Тюдові (на фото). По дорозі люди ходили від хати до хати і співали колядок — в селах дух свята і традицій відчувається сильніше! Проїхавши Великий Рожен, попадаємо на міст через річку Черемош (на фото). З правого боку розташовані інформаційні щити про Путильский район та Івано-Франківську область (на фото). А ліворуч дерев’яна таблична «Печера Довбуша» (на фото) — треба повертати на грунтову дорогу на ліво від траси. Слідкуємо за червоним маркером, який через годинку приведе нас до печери. Через 300 метрів починається затяжний підйом грунтівкою до першого роздоріжжя, де можна залишити велосипеди, — закрити їх на замки біля приміщення лісгоспу, де немає людей, але є електричні стовпи).
Далі вже варто йти пішки, бо починається стежка — теж стрімка і затяжна в гору. Маркер веде нас до наступного роздоріжжя. Тут варто бути уважним, бо я вже раніше шукав цю печеру в тумані і тут добряче блудив. Стежка через поляну йде в гору, а дві дороги на право і на ліво до хатів. Треба йти на ліво через людське подвір’я і потім стежка забігає в ліс. Я би не радив їхати чи йти до печери без гіда — бо хоч маркер присутній, але в лісі досить легко збитись зі шляху.
Через 15-20 хвилин заплутана стежка виведе нас до розсипів каміння майже на вершині гори. Саме там ви і знайдете печеру. Як видно з фотографій в печері є веселі наскельні малюнки графіті). Тішить що сміття там небагато — думаю це тому, що маршрут не дуже популярний серед туристів.
Я був в обох печерах Довбуша і можу сказати, що вони зовсім різні. В Шешорах — це типова не дуже велика гірська печера, біля якої спадає каскадами гірський струмок. Дуже мальовниче місце. А в Підзахаричах майже на вершині гори є розсипи великого каміння, як на Протятих. Біля одного каменю є ще табличка, де вказано, що тут вхід в печеру. Чесно кажучи, якби не та позначка, то печери і не знайдеш. Вона більше схожа на шахту — вертикальний спуск серед каміння висотою 2.5-3 м., а потім під землею починається тунель між скель довжиною 7-10 метрів. хоча за переказами раніше вона становила 30 метрів. І справді складається враження, що прохід просто завалений і далі можна ще пройти. Також кажуть, що у часи Довбуша вона з’єднувалася з галицьким берегом Черемошу. Враження від перебування під землею важко описати!) Головне не забути взяти ліхтарик, бо без світла немає змісту туди спускатись.
Так як буки на зиму скинули листя, то з вершини було видно Сокільський і Хоминський хребти. Та й піднімаючись до печери теж є чим потішити свої очі — краєвиди чудові! А один з каменів має цікаву форму — мені чимось нагадує голуба чи то зайця (на фото).
На завершення мушу сказати, що спуск назад від лісгоспу до траси був найбільш екстримальнішим і найкрутішим даунхілом в моєму житті — можливо тому, що я забув вдома шлем). Тому любителям екстріму цей машрут теж сподобається!)
Якщо вам ще будуть сили і бажання, то я б радив не вертатися назад тією ж дорогою, а їхати далі від Підзахаричів до села Хорови і підніматися на перевал Німчич. Там дуже цікаво! А звідти їхати до Вижниці через Виженку і потім на вже на Косів.
Фотографії
P.S. Я описав цей маршрут як велосипедний, бо є проблеми з транспортом. Останній автобус з Вижниці на Косів їде в 15-00. Можна і не встигнути, бо з Косова до Вижниці автобус рано на 9-20. А потім ще пів години чекати, що сісти до Підзахаричів. Десь біля 12 можна бути біля печери. Тому часто я йшов пішки з Вижниці до Кутів і там ловив якись транспорт на Косів.
10 коментарів до запису “Веломандрівка до Печери Довбуша (Підзахаричі)”