Велотріп Косів­—­­­Смугарські водоспади­—­­­Протяті Камені

На сайті «Велокосова» вже є фотозвіти та gps-трек до туристичного об’єкту «Смугарські водоспади». Також є мій опис пішохідного маршруту на сайті «МапаКосів» до Протятих Каменів та Соколиного Ока.

Отож, літом 2014 я вирішив поєднати два дуже цікавих об’єкти в одну захоплюючу веломандрівку. Часто під час розробки нових велотріпів та пішохідних маршрутів трапляються смішні та небезпечні пригоди, які і роблять мої описи такими цікавими і оригінальними. Даний маршрут не став виключенням і я із задоволенням розкажу свою історію, як я тікав від агресивних корів в Карпатах і ледь врятував себе та ровер!

Тривалість маршруту 7-8 годин, довжина 50 км. Населені пункти через які ми проїдемо: Косів, Смодна, Черганівка, Старі Кути, Кути, Тюдів, Великий Рожен, Підзахпричі, Розтоки, Виженка, Вижниця.

Я вже неодноразово описував маршрут за напрямком Косів-Кути-Тюдів, тому не буду повторюватись. У селі Підзахаричі повз дорогу є два цікавих для туристів музеї, але так як мене до них не пустили, то і розповідати нічого не буду:) Також тут є класна печера, про яку я вже писав.

Їдемо через Підзахаричі у Розтоки і перед мостом побачимо поворот ліворуч – це і буде дорога повз струмок Смугар, яка приведе нас до казкових водоспадів. Місцеві мешканці розповіли мені, що раніше цей потік був повноводний, майже як невелика річка і люди без проблем там купалися і, відповідно, водоспади були набагато потужніші, але після повеней в 2008-2010 роках, коли зі слів чоловіка Смугар був більший, ніж Черемош, потік пішов під землю. Ну, але як казав наш президент – маємо те, що маємо.

Розтоки — село в Україні, Чернівецькій області, Путильському район з населенням 1500 людей. З цього села родом і Марія Матіос — українська письменниця (поетеса, прозаїк), яка ще й депутат до ВРУ від партії УДАР.

Буковинські водоспади (Смугарські водоспади) — ландшафтний гідрологічний заказник місцевого значення. Розташований у Покутсько-Буковинських Карпатах, у межах Путильського району Чернівецької області, в східній частині села Розтоки. Русло потоку Смугарів (права притока Черемошу) та більшість його лівих приток перетинають виходи масивних піщаників, вапняків, сланців — саме вони формують низку водоспадів. На відстані 2 км — сім водоспадів різної потужності й висоти: від 3 м до понад 18 м, що є унікальним явищем для Українських Карпат.

Отож, за 20 хвилин їзди ґрунтовою дорогою, ми опинимося прямо в долині потоку і, щоб їхати далі треба перенести велосипед через воду і на правому березі дорога з’являється знову. Десь за 200 метрів на правому березі нещодавно поставили нову альтанку, де можна відпочити, що я успішно зробив і знайшов дивні гриби схожі на курагу – ще таких ніколи не бачив).

Біля альтанки я залишив вел і вернувся назад до потоку, щоб розвідати і сфотографувати всі 7 смугарських водоспадів. Правда знайшов я лише їх 4 з 7 – можливо тому, що було сухо і води було відверто мало. Саме русло потоку скоріше схоже на величезний кам’яний каньйон, що лише підтверджує історії місцевих про велику воду.

Фотографії

І тут я не можу не розповісти про героїчних вижницьких роверистів, які також колись хотіли прокатати Смугар-Протяті, але так як дорогу знала лише дівчина Мацюк Людмила, то хлопаки чемно несли велосипеди в гору на плечах руслом Смугара аж до Протятих. Напевно цього Сусаніна жіночого роду врятувала лише краса, бо там пішки стрьомно і важко йти, не те що з великом пхатись))). Ну, а я не такий екстримал і пішов собі з велом паралельною до русла дорогою)))

Сонце пекло немилосердно і було очевидно, що скоро вальне дощ — я спішив як міг. Через певний час підйому натрапив на роздоріжжя. Спочатку пішов вниз до хатів, але там мене чекали агресивні бики і далі мені сигнал не лізти через паркан. Життя мене навчило не жартувати із цими істотами і я пішов верхньою дорогою в обхід, а вел залишив в корчах. Блукав я довго, бо дорога перетворилась на ледь помітну стежку в лісі і я вже боявся, що заблукаю.

І тут я виходжу на хату і питаю гуцула куди на Протяті – верхня чи нижня дорога? А він каже і так і так правильно. Я питаю, що там внизу за злі бики, а він каже – так то корови чувак, що ти паришся, вони нікого не чіпають. Отож, я вернувся назад і таки почав прориватись нижньою трасою 🙂

Починаю я перелізати, а корови не вірять, що я таки вернувся і насмілився лізти — дві менші і дві більші. Малі мене бояться, а великі оточили мене і побігли, коли я повернувся до них спиною. Я не міг втекти, бо ровер не кину і газдів не було на подвір’ї, щоб сховатись. Тож я не міг тікати вперед, а назад дорога вже була відрізана 🙂 Отож оцінивши свої шанси на виживання, як такі, що близькі до нуля, я побіг не від корів, а на них. Такий оригінальний хід поставив їх відверто в ступор і вони почали розбігатись. Ну і для підсилення ефекту, я також почав кричати і стукати великом 🙂

На певний час це їх зупинило і дало мені час добратись до протилежного паркана, але я ще разів десять змушений був бігти на них, бо лише я обертався і вони одразу нападали. Я почував себе ковбоєм, але, на щастя, зміг перелізти. Але корови були так знервовані моїми психологічними маніпуляціями, які дозволили втекти, що почали валити паркан і мене врятував лише колючий дріт, який трохи заспокоїв нападників. Але в мене чесно було враження, що вони той дріт перекусять і з’їдять мене. Ну чого лише не зробиш для «ВелоКосова» — та мені орден треба дати і премію за нервовий зрив 🙂

Ледве врятувавшись від бико-корів, потрапляю в дощ — стає темно, а вже 18:00 і мені ще 30 км. сапати до Косова. Я вже думав йти до гуцулів і проситись переночувати, але пробую прориватись до Протятих, адже треба записати gps-трек, а батарейки сідають)

Протяті Камені (Протяте Каміння) — геологічна пам’ятка природи місцевого значення в Україні, група мальовничих скель. Розташовані в Покутсько-Буковинських Карпатах, на межі Путильського та Вижницького районів Чернівецької області, біля східної частини села Хорови. Скелі лежать за півтори години ходьби на південь від перевалу Німчич, на невисокому гірському хребті, що в межиріччі Виженки і потоку Смугарів. Скелі утворені з розчленованих потужних пластів пісковика.

Деякі з них пронизані отворами та ходами, через що й виникла назва — Протяті Камені. Найцікавіша і найвища скеля носить назву Соколине Око (максимальна відносна висота — 40 м). У ній в результаті ерозії утворилася кам’яна арка, що нагадує око. Біля підніжжя скелі з північного боку міститься невелика трикамерна печера, до якої можна потрапити через два входи-отвори. Два інші отвори, значно вужчі за перші, проходять скрізь скелю і завершуються з її східного боку. На вершині скелі утворено природній резервуар, діаметром і завглибшки бл. 70 см. Неподалік від Соколиного Ока серед букового лісу розташовані ще кілька, дещо менших, але також мальовничих, скельних масивів.

Варто сказати, що скель є багато — 4 величезні розсипи, які розташовані повз дорогу. А от знайти «Соколине Око» не мак просто, бо воно заховане в лісі, але я поставив точку і скачавши трек вже буде легше. Якщо не знати де вони є, то ніколи не знайдеш.

Починаю спуск і потрапляю в нереальне болото по-коліна – дощове літо дає про себе знати – обійти не можна, бо калабані суцільні. В результаті і я і ровер в болоті – навіть колеса перестали крутитись, я ще в таке болото не попадав — читайте статтю про відкриття Велосезону 2015, адже там болото було не гіршим. А тут ще і мотоциклісти порозбивали і так жахливу дорогу своїми колесами. Їду далі, а там до перевалу Німчич вимостили дорогу великими бетонними плитами і під час дощу з’їзд був шикарний — як корова на леді — хай чорт вже візьме тих корів в пекло 🙂 Спускаюсь на Виженку і Вижницю, а люди від мене тікають, бо не розуміють звідки цей вуйко такий брудний виліз)

Виженка — село в Україні, Чернівецькій області, Вижницькому районі. Відома з XVIII ст. як Верхня Вижниця. Повз село пролягає шлях до перевалу Німчич (Турецька Вершадь) (586,3 м). Є центром зеленого туризму Буковини. З 1859 р. і до Першої світової війни Виженка була австро-угорським курортом. Однокупольна дерев’яна церква Івана Сучавського (1792) в гуцульському стилі. Поруч — побудована у 1848 році каплиця на честь ліквідації кріпосного права на Буковині. Дерев’яна і вкрита бляхою Миколаївська церква (1920-ті роки).

До речі, з Виженки на перевал зробили хорошу щебеневу дорогу і їхати набагато стало краще, а в самій Виженці всі ями закриті свіжим асфальтом. Я не знаю жодного села в Косівському районі, а тим більше в горах, яке би мало таку добру дорогу, як у Виженці. Далі від Німчича вже їхати було легше і дощ, на щастя, перестав, але болото сильно заважало їхати 🙂 Потрапивши нарешті до Кутів вирішую трохи відпочити і закинутись солодощами, бо сил добратись до Косова вже нема 🙂 Додому потрапив біля 21:00. Живий і щасливий – це була одна з найцікавіших покатуШОК в житті — слово шок тут дуже підходить 🙂

Тарас ПАСИМОК. Фото автора.