Водоспади Косівщини

НД, 15-те червня. Коломия – Яблунів (Рушірський водоспад) – Шешори (Сріблясті водоспади) – Косів (Косівський гук) – Кути – Великий Рожин (Лужківський водоспад) – Розтоки (Буковинські водоспади) – Криворівня.

Учасники: Я, я, і ще раз я.

Славік Слоун запропонував повторити маршрут 2006-го року під кодовою назвою «9 1/2 водоспадів». Ідея ця викликала інтерес… Ну, майже викликала. Тому вирішив їхати один. В п’ятницю подзвонили хлопці з Рівного, однак не виходило поміняти свої плани так, щоб «співпасти» з їх поїздом. В п’ятницю допізна працював, потім розпланував маршрут, проклеїв карти, склав рюкзак… і ліг спати майже під ранок. Коли будильник протрубив підйом, я зрозумів, що у такому стані не те що не поїду, а навіть з ліжка не встану. Причому навіть на наступний поїзд.

З’явилася думка подзвонити рівнечанам (є таке слово в українській мові?) і їхати разом з ними, однак вони планували лише до Ворохти, що мені не підходило (ггг, далі й мені їхати не світило, але того ще ніхто не знав…)

Отже, субота була присвячена відновленню фізичних сил, а у неділю в 5:54 дизель-поїзд І-Ф-Коломия повіз мене у потрібному напрямку. Перше дорожнє спостереження – поїзд чимось привітний. Не знаю, чим саме, ніби такий же, що їздять на Рахів. Але якось веселіше. Можливо, тому, що трохи швидше їде, а пасажири – звичайні люди, а не контингент обригана – туристи, велосипедисти, алкаші й бомжі. І кондуктор спокійно взяла за ровер пів-вартості, а то останнім часом постійно вимагають повну і лякають страшними ревізорами.

За 2 години я вже їхав вулицями Коломиї, міста, через яке багато разів їздив транзитом, але ні разу детально з ним не знайомився. Коломия сподобалась. Симпатично, затишно, чисто.

Першим пунктом подорожі був Яблунів, точніше, його присілок Люча – там знаходиться Рушірський водоспад. Знайти досить легко, вистачило двох питань місцевим жителям (і двох відповідей). Над водоспадом бетонний місток незрозумілого призначення, хотів було дропнути з нього, але висота в колесо трохи зависока для КК-ровера і кантрійщика, що не вміє це робити. А отримати «вісімку» на першому ж водоспаді було би нецікаво.

Біля водоспаду знаходиться штучне озерце, там були відпочиваючі з палатками. Зручно мити посуд у водоспаді, до речі. Там же можна ловити рибу, що робив місцевий вуйко. На березі лежав апатичний плазун, я фотографував його макрозйомкою з 30 см – абсолютно не зацікавився процесом.

Далі покрутив на Пістинь, де є поворот на Шешори. 2 км розбитої вузенької асфальтної дороги, по якій туди-сюди носились машини тисяч за 50-100 (євро)… Дивно. Кажуть, у сусідньому селі був якийсь фестиваль, можливо, туди їздили. Або просто всі гроші йдуть на авто, на асфальт вже не лишається.

Сріблясті водоспади знаходяться прямо у центрі села, орієнтир – ресторан Аркан. Місце дуже гарне, єдине негативне враження – багато сміття. Лишив ровер у місцевих жителів, поговорив із ними.

Чоловік виявився колишнім екскурсоводом, а дружина – методистом (тобто його керівником). Трохи розповіли про фестиваль «Шешори», про те, як важливо для цього небагатого села було отримати якісь гроші від проживання й харчування гостей фестивалю… про те, як приїхали екологи, прибрали береги навколо водоспадів, а місцеві й туристи потім все знову загадили… про контингент відвідувачів фестивалю (частина їх – «гопники з усієї Європи»)… про 30 нудистів, які вилізли на каміння біля водоспаду і шокували селян своїми «принадами»… про те, що фестиваль невигідний сільському голові, тому й цього року він буде проходити фігзнаде.

Коротше кажучи, місце дуже цікаве, але для стабільного інтересу туристів туди ще вкладати й вкладати гроші і зусилля.

Наступним пунктом подорожі був Косів. Прямо у місті є невеликий водоспад, т.зв. Косівський Гук.

Невеликий, мальовничий. На нього ходять дивитися люди, що відпочивають у Косові, тому біля водоспаду досить людно, мимо їздять машини (далі знаходиться ресторан чи щось подібне). Знаходиться буквально за 20 м від дороги. Мені «пощастило» пробиратись до нього через юрбу школярок старшого шкільного віку, поспівчував їхній виховательці, оскільки таке скупчення коротких спідниць, глибоких декольте, бл…ського макіяжу і тупих нахабних поглядів рідко побачиш навіть у самих паршивих франківських нічних клубах.

Місто Косів справило приємне враження, спокійне й курортне на вигляд, затишний центр. Хоча це був вихідний день, хто знає, яке воно у будні.

На виїзді з Косова мене «порадував» дощ. Спочатку слабенький, потім сильніше й сильніше…

Рятувався під дощовиком, рюкзаку Полар підійшов дойтерівський рейн-ковер (добре, що Дойтер шиють їх трохи більші, ніж сам рюкзак – можна використовувати з більшими). За Косовом проїхав мимо зупинки «Аеропорт». Спочатку розсміявся, потім побачив червони «кукурудзяник» (напевне, пожежний, або використовується для польових робіт) і згадав, як у радянські часи АН-2 виконували рейси всередині області. Я тоді під стіл пішки ходив, не скористався таким класним способом доставки. Цікаво, а з роверами у ті літаки пускали?

До Кутів було недалеко, але дощ не радував. На асфальті це не страшно, лише болото на ногах, але перспектива по мокрому камінню лізти до водоспадів не додавала оптимізму.

У Кутах добре і недорого пообідав, правда, залпом випив стакан якогось несвіжого томатного соку, потім недобре себе почував. Ну, не буду про такі подробиці… А то ще апетит комусь зіпсую… Все рівно назву кафе не запам’ятав. У центр містечка не заглядав, оскільки віддаю перевагу знайомству з природними об’єктами, а час піджимав.

Дорога вздовж Черемошу, противно від дощу, Сколівськя скеля, біля якої фотографуються наречені, тусуються туристи і продаються сувеніри мейд-ін-чайна… Місцеві поняття не мають, де той Лужківський водоспад, добре, що мав роздруківку фрагменту карти з сайту karpaty.com.ua.

Від дороги до водоспаду підніматись кілометрів 6 чи 7, спочатку асфальт, потім ґрунтовка, то пристойна, то розбита вщент, постійні мости… Двічі питав у місцевих «Ще далеко до водоспаду?» – у відповідь «А який вам треба?». Можна подумати, їх там декілька. Нарешті доїхав. Орієнтир – лавка за дерев’яним мостом (фото), треба повертати наліво і топати ще кілька сот метрів. Ровер туди тягнути проблематично. Дійти до водоспаду можна і зверху, і знизу. Стежка нагору слизька, а знизу співпадає з потічком, тому мокрі ноги гарантовані. Висота водоспаду вражає, сам потічок – дуже скромний за потужністю (кількістю води). Спускався вниз я на ровері прямо по руслу потічка, пару разів впав, але сподобалось.

Спуск назад до траси був так собі, заважало болото, нормального накату не було… Даун-хілу не вийшло, коротше кажучи. Зате дуже мальовничо забруднився.

Переїхав на буковинський бік Черемошу, доїхав до села Розтоки. 2-х-кілометровий потічок, на якому є 7(!!!) водоспадів, впадає у Черемош прямо на початку села, біля знаку. Познайомився із місцевими людьми, молодою родиною мого віку. Лишив ровер у їхнього дядька, піднімалися разом приблизно кілометр, Володя («місцева людина») розповідав про водоспади, про життя у Розтоках, взагалі багато цікавого. Вражає гуцульська привітність і незіпсованість цивілізацією.

Про водоспади розповідати не буду. Дуже скрутило праве коліна, нога майже не гнулася, здається, потягнув на попередньому водоспаді, поки вештався по мокрому камінню. Просто приведу фрагмент із статті про ці водоспади:

Розтоки.

На буковинській землі є майже казкове місце – долина семи мальовничих водоспадів. Вона знаходиться у селі Розтоки Путильського району і належить до річки Смугар, що є лівою притокою Черемошу.

Русло Смугара і більшості його лівих приток перетинають виходи масивних пісковиків, вапняків, сланців – саме вони і формують ряд водоспадів. Зараз ця долина охороняється державою – це ландшафтний заказник місцевого значення, що так і зветься – “Буковинські водоспади“.  Ще кілька десятків років тому обласними екологічними установами було рекомендовано створити тут заповідну місцину. Землі виділили колишні колективні господарства села Розтоки. Відтак заказник має площу 38,5 га і належить Розтоківському лісництву Карпатського спецлісгоспу. Отже, що являють собою сім буковинських ніагар?

Перший водоспад – Ковбер – за шириною більший, ніж висотою, яка сягає 3,5 метра. А його назва виникла від прізвища Ковбер, колишнього власника цієї території. На відстані десь 3 м від правого берега водоспаду у 30-х роках ХХ століття, за панування Румунії, була збудована бетонна стінка (кашиця) для забору води для водяного млина, який належав Ковберові.

За двадцять метрів вище за течією від водоспаду Ковбер у Смугар впадає перша ліва притока, що утворює у нижній частині ущелину. У ній і знаходиться другий водоспад – Сич. Його так назвали з огляду на особливе сичання падаючої води. Це вертикальний водоспад і його висота – 10,5 метра.

Наступний водоспад також вертикального типу, крім того він ще й каскадний – складається з декількох сходинок. Цей водоспад називають Нижнім Гуком і розташований він вище Сича, на другій лівій притоці. Його висота – 9 метрів.

Майже 1 км вгору відділяє Нижній Гук і наступний четвертий водоспад – Ворота, що названий за свою форму, яка нагадує ворота. Його висота – 3,5 м.

Десь за 250 метрів вище Воріт виграє на сонці водоспад вертикального типу, який має 3 каскади. Це п’ятий водоспад – Середній Гук або просто Гук. Загальна висота цього водоспаду – 10,5 м.

За півкілометра вище Середнього Гуку є шостий водоспад, також вертикальний. Він знаний у народі як Великий Гук. Цей водоспад, мабуть, найгарніший. До того ж, Великий Гук – найвищий з водоспадів річки Смугар – його висота аж 19 метрів!

Останній, сьомий водоспад, – Вишній Гук – вертикального типу, каскадний, а його висота – 5 метрів.
– Долина річки Смугар має в довжину лише 2 кілометри! – каже керівник експедиційного загону Чернівецької гімназії №1, що досліджував цьогорічного серпня “Буковинські водоспади”, заслужений вчитель України Віктор Басняк. – Тож поєднання на такій незначній ділянці долини семи досить рідкісних в Буковинських Карпатах водоспадів, з такими мальовничими краєвидами та палеонтологічними знахідками є не лише справжньою екзотикою, але й має велику наукову цінність. Туди приїжджають туристи з усієї України – бо ж там справді дуже гарно. І було б нерозумно не використати цей інтерес, не розвиваючи тут туризм.

Нормально подивитися водоспади мені не вдалося, підступитися до найбільшого не зміг, оскільки нога не гнулася, а болото під ногами дуже сприяло падінням, а не нормальному пересуванню.

Сподіваюсь, ще колись там побуваю.

Загальне враження від буковинських водоспадів – дуже гарно, і нуль віддачі в плані туризму. Хоча би знак-вказівник на дорозі поставили… Мало хто знає про це мальовниче місце. А місцеві могли би заробляти трохи грошей, здаючи житло туристам і годуючи їх.

До речі, Володя пропонував лишитися на ночівлю у його хаті, і взагалі сказав, що домовитися за ночівлю нескладно, спеціально цим бізнесом ніхто не займається, про гарячу воду й тим більше сауну не варто і мріяти, але дах над головою за скромні гроші селяни забезпечать.

На цьому мальовнича частина моєї подорожі закінчилася. Лишалося 4 водоспади, заплановані на наступний день, однак стан ноги говорив про те, що подорож треба закінчувати.

Помилка №1. Не лишився у незнайомих мені буковинських Розтоках, а вирішив на «прямій» нозі їхати у Верховину. Матюкався, стогнав, скрипів зубами… Проїхав 35 км, зупинився на ночівлю у 10 вечора у Криворівні (до цього села просто не було де зняти житло). Тут мені пощастило. Під’їхав до однієї колиби, вони здають номери, але не мали вільних місць (свята…). Направили до іншої, через 3 км по дорозі. Там було весілля, чоловіки вийшли на вулиці, і один з них допоміг мені знайти житло у приватній садибі, оскільки в тих номерах біля колиби ціни набагато вище. Пояснив, як їхати, я щось переплутав, в результаті знайшов кімнату у іншій садибі. Відмився, перевдягнувся в чисте, мене погодували смачною вечерею. Якось після міста і «розпальцьованих» Буковеля, Яремне й т.п. незвично, коли гуцули так привітно ставляться до чужої людини, що просто зайшла до них з дороги. Дай Бог їм здоров’я і далі лишатися такими ж приємними.

Зранку я здійснив помилку №2. Нога боліла вже менше, гнулася майже без болю. Тому я вирішив своїм ходом їхати у Ворохту, щоб повертатися у І-Ф дизелем в 11-й ранку. Поїхав. Ідіот. Кривопільський перевал і на здоровій нозі нелегко долається, а тут ледве виїхав. У Ворохту приїхав через 15 після відправлення поїзда, абсолютно мертвий. Нога боліла ще більше. Помив ровер у Пруті, посидів на лавочці біля пошти (мав зупиняються автобуси), дочекався автобуса Верховина – І-Ф, водій якого люб’язно погодився поставити мого ровера у багажник (без чохла!). Це була справжня вдача, дуже зрадів (ага, а мав би розум – їхав би цим автобусом з самої Ворохти…). І вже у 3-тій дня був вдома.
Наїздив за два чи-то півтора дні 180 км (а планував 300…), з яких 35 вчора ввечері і 40 сьогодні буквально «на зубах»… 90% (або 80%) – асфальт, але все ж таки не пожалів, що їхав на агресивній резині.

Враження різні.

Мінуси:

  • коліно болить, та ще й перед самою Звигодою, тьфу;
  • не пройшов половину маршруту, не побачив 4 водоспади з запланованих 9.

Плюси:

  • побачив дуууже красиві місця;
  • познайомився і поспілкувався із багатьма приємними людьми, дуже вдячний їм за допомогу;
  • зробив певні висновки по власних помилках.

Фотографії

Vaop

Один коментар до запису “Водоспади Косівщини”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *