Ровером Карпатами: Рахів – Ворохта – Верховина – Косів – Коломия

Нарешті в мене з’явилось натхнення написати пару слів про свої майже тижневі “походеньки”… Почалось все з того, що я вже кілька років носився з ідеєю проїхатись ровером по Карпатам за маршрутом Рахів – Ворохта – Верховина – Косів – Коломия. Бажаючих їхати зі мною назбиралось аж НУЛЬ, тому я трохи підлаштував маршрут та дати під Черемош-фест.

Отож, вийшло, що 23.07 вигрузився я з потяга в Ясіні і далі поїхав ровером в сторону Верхнього Ясеніва (Верховинський р-н), де мав відбутись фест. За кілька днів до того, я необачно перепрошивав телефон і в найнеобхідніший момент (на початку подорожі) мій телефон пішов “у нєсознанку” разом із картами та треками. Довелось їхати за наводкою аборигенів, хоча загалом маршрут я пам’ятав. Але один момент пропустив – замість того, щоб проїхати Яблуницький перевал і вже там зрізати через село на Ворохту, я поспішив і звернув з траси ще у Лазещині. Розпитуючи місцевих про можливість проїхати, відповіді були різні, але бажання побачити всі старі австрійські залізничні віадуки переважила, тому я поїхав навпростець. Тільки потім я зрозумів, що дарма це зробив (або ж дарма не взяв паперових карт).

Грунтовка в кінці села закінчилась і перетворилась на стежку, стежка ж потім перейшла у потічок, потім же не було нічого, але з наполегливість впертого віслюка із груженим ровером я таки вийшов на “цивілізацію” – пункт охорони залізничного тунелю. Один з охоронців, мабуть, страждає топографічним кретинізмом, бо напрямок, в якому він вказав був абсолютно протилежним тому, що мені треба був. Згаявши майже годину тільки біля того тунелю я знову повернувся і інший охоронець мені вже нормально пояснив, як звідти вибратись на село Вороненко – через тунель під коліями, а потім на гору. Я так і не зрозумів, чи була там колись дорога, чи то тунель для потічка зробили спеціально, але “найвеселіше” було пхати з останніх сил ровер з речами під круту гору. До цього приплюсувати, що питна вода в мене вже закінчилась,а сонечко палило по-повній і температура повітря була добряче за 30…

Мої страждання закінчились, коли я все ж таки виліз на гору, звідки вже починалось село Вороненко. В мої плани то не входило, але краєвиди звідти відкриваються чудові. Набравши води в першій же хаті, я вже спокійно міг спускатись вниз до Ворохти грунтовкою, яка йшла вздовж залізниці та старих мостів. Зайняв в мене той під’йом близько 5 годин при відстані менше 20 км.

Зате вже у Ворохті я спокійно пообідав і тішив себе думкою, що решта дороги буде трасою. По дорозі залишалась ще одна більш-менш серйозна перешкода – Кривопільський перевал, але перепад висот до нього не такий вже й великий, тому жодних проблем із ним не виникло, тим більше, що три місяці до того я вже їхав той відрізок ровером. Після перевалу ж вся дорога була вниз, тому залишалось тільки вчасно оминати на швидкості ями на дорозі, через які дихає наша українська земля або ж гальмувати майже до зупинки в тих місцях, де асфальт сходить весною разом із снігом.

Добрався я до місця проведення Черемош-фесту вже ввечері та знову відчув всю примхливість карпатської погоди – тільки но я добрався до Верхнього Ясеніва, як зарядив хороший літній дощ. Добре, що було де перечекати його разом із ровером, бо мав би всі речі мокрі. А вже відразу після дощу доїхав 500 метрів до наметового містечка Черемош-фесту, де мене зустріли як “свого чувака”))

Про Черемош-фест накатаю інший пост, але згадаю, що під час фесту був велопробіг вздовж річок Білий Черемош та Пробійна. Загалом маршрут мав бути від фесту і до села Пробійнівка до однієї з тих гидотних міні-ГЕСів, які вбивають всю екосистему Карпат та назад (близько 75 км), але завдяки прикордонникам та їхньому ГАЗ-66 цю відстань вдалось скоротити до трохи більше, ніж 40 км. Відразу скажу – і не дарма, бо навіть під кінець тих 40 км я все одно отримав тепловий удар. Учасників велопробігу було аж двоє! Але на наступний рік треба буде це питання краще продумати та організувати.

А вже після закінчення фесту, в понеділок (27.07) мене чекала дорога. Свій початковий маршрут я змінив і вирішив їхати з Верхнього Ясеніва на Вижницю через Буковецький перевал та Косів.

Підйом на перевал до того я вважав складним, адже попереднього разу навіть з порожнім я виїхати не зміг – доводилось штовхати ровер до вершини. Але переключившись на першу передачу і повільно, в своєму темпі рівно за пів години я спокійно виїхав на перевал. Зупинка на чай біля магазинчика на перевалі – це вже маленька традиція. А далі – спуск на Косів. В саме місто я не заїжджав, а відразу пішов по окружній. Потім же через Кути та Старі Кути виїхав на міст через Черемош (який вже був значно більший, ніж біля фесту) і заїхав у Вижницю.

Дочекався дизеля на Чернівці та доїхав до станції Неполоківці. Там вигрузився та поїхав ровером на Заліщики через Кіцмань. Нічого особливого не відбувалось, але може то й на краще. За кілька кілометрів перед Заліщиками можна було звернути з траси і заїхати у село Хрещатик, звідки відкривається чудовий краєвид на дністровський каньйон та “помідорну столицю”, але сонце вже зайшло і швидко темнішало (та і я трохи втомлений був вже), тому сподівань на хороші кадри вже не було. Зате протягом мого виїзду Дністер став 4ою річкою, в якій я купався)
Вечеря в піцерії у Заліщиках, чай, очікування на вокзалі, упоротий “фєном” наркоман там же і, нарешті, дизель до Тернополя…

Зранку 28.07 я вже був у Тернополі і довго не витрачаючи час, відразу з дизеля чкурнув на Хмель. Перші пару десятків кілометрів їхав нормально, але потім відсутність сніданку дала про себе знати і крутити педалі стало важко і навіть ліньки. Тому дотягнувши до Волочиська, посьорбав мівіни та чайку і став чекати електричку на Хмель…

Ночував в наметі на фесті, а саме під час дороги ним не користувався – з 27го на 28е спав в дизелі Заліщики – Тернопіль. Він відправляється о другій ночі, але загрузитись можна раніше. А в Тернополі був майже о 7ій.

От так і закінчився мій перший автономний виїзд, хоча саме по дорозі я в наметі не ночував, тільки на фесті. Загалом відстань вийшла близько 240 км, що ніби не так вже й багато, але зважаючи на стан доріг в Карпатах (і не тільки) – трохи є. Та і невеличкий шматочок повного бездоріжжя, на який пішло кілька годин – теж потягнули добре сил.

Але, незважаючи на всі дрібні негаразди, я задоволений! 🙂