Велотуризм у Косові

Спроби туризму на велосипедах у Косові спорадично відбувалися ще перед ДСВ. Це були радше товариські прогулянки по околицях з незначним числом учасників, бо далеко не кожен міг собі дозволити достатньо дорогий предмет з обмеженою здатністю до практичного використання…

Довший час розвиток «роверового спорту» стримувала відсутність технічної підтримки, добрих доріг, передгірний рельєф місцевості. Заради справедливості треба визнати, що велосипеди довоєнного періоду відзначалися надійною конструкцією, якісною гумою, нескладним обслуговуванням.

У Польщі, в складі якої в той час перебувала наша Галичина, державна Фабрика Зброї та приватні фірми випускали на рік до 80 тисяч велосипедів марки «Лучник».

У 30-х роках пропонувалися молодіжні, спортивні, туристичні модифікації, а також дамські (жіночі) ровери з відкритою, плавно вигнутою рамою та густою сіточкою з кольорових шнурочків на задньому колесі (щоби шпиці не захоплювали довгу спідницю – жіночу спецформу для ровера).

Для армії випускали військові велосипеди із зміцненою рамою і кріпленнями для рушниці та інших воєнних гаджетів. Косівські велосипедисти їздили на звичайній, популярній техніці, переважно чорного кольору. Їх вимагалося реєструвати в поліції як поважний транспортний засіб!

Після війни велосипеди до кінця 50-х років також брали на облік. Жовту табличку з чорними цифрами номера прикріплювали під сидінням.

Зрідка на велосипедах траплялися керівниці типу «баранячі роги», на які натягували гумові гофровані трубки. На керівницю також кріпили додаткові гальма важільного типу на переднє колесо. Обов’язковим атрибутом був сигнал-дзвінок, який мав пружинний привід з ланцюжком ( у вигляді вервиці!).

Поодинокі довоєнні ровери ще можна було зустріти в 1940–50-х роках. По війні ентузіасти складали собі «бюджетні» велосипеди з різноманітних за походженням деталей. Про них дещо єхидно казали: «Польський ровер, чеська рама, два динама — курва-мама!»

Повноцінні веломандрівки розпочалися з появою велосипедів типу «Турист» і «Спутнік» Харківського велозаводу. Вони мали 3, пізніше і 4 передачі (6–8), що давало можливість пристосовуватися в певній мірі до рельєфу дороги. Ця техніка була достатньо надійна, але важкувата: чиста вага, наприклад, «Спутніка» без додатків (ключі, помпа, фара, з/ч) становила 14 кілограмів.

 В 70-х роках у Косові склалася невелика група аматорів велотуризму, які перетворили своє дитяче захоплення ровером до здійснення віддалених подорожей. Учасники групи намагалися свої робочі відпустки вибрати в один період, по-можливості теплий і безвітряний, проте рідко вдавалося зібратися разом більше трьох чоловік.

Маршрут продумувався задовго до його початку. Учасники намагалися відшукати відомості про пам’ятки, які в той час замовчувалися — старовинні замки, церкви, місця, де відбувалися маловідомі історичні події.

Не раз цікаву інформацію отримували від місцевих мешканців, старожилів, які із задоволенням розповідали про свій край. Іноді напрямки в подорожі виникали спонтанно: «а чи не звернути з Рожнова до Косова уздовж Рибниці?». (Заради справедливості треба признатися, що терпіння вистачило лише до Вербовця 🙂

На час подорожі учасники обмінювалися своїми фотоапаратами (селфі — то трохи інше). Знімки в домашньому альбомі (галерея у смартфоні — то трохи інше!) були «картою пам’яті» для власника і засобом розважити гостей розповідями про колишні пригоди.

Туристичне спорядження, звичайно, був найпростіше, часто саморобне. Про таку екзотику як шолом, чи наколінники і не мріяли. Оскільки рух відбувався переважно в денний час, нічні засоби безпеки обмежувалися генераторною фарою і катафотами на задньому колесі. Автомобільний рух на трасі в 70-х роках також був дещо менший 🙂

 Туристичні (і звичайні, дорожні) велосипеди, залежно від часу і місця їх виготовлення, відрізнялися за якістю, як окремих деталей, так і всього механізму в цілому. Рами велосипедів кінця 1970-х років вже іноді вигиналися у місцях скручувальних навантажень. Тонкі підпори багажників не витримували встановленої ваги, раніше починали «сипатися» гумові деталі і т. п. Це, звичайно, аж ніяк не відштовхувало істинних любителів велотуризму.

Майже кожен власник ровера був непоганим фахівцем з ремонту і обслуговування своєї машини. (Зі зламаного надфіля, наприклад, виходили «вічні» прапорці для тріскачки, а з першої, чи другої гітарної струни — такі ж пружинки для них).

Нерозвинута туристична мережа заставляла брати з собою спальні мішки, намети, продукти, мініплитку на сухому паливі (на випадок дощу — таблетки), фляги ітд. Отже загальна вага вимагала від велотуриста дуже доброго фізичного стану.

Проте всі незручності та погодні умови компенсувалися вирішальною перевагою — можливістю самостійно вибирати маршрут, об’єкти, режим руху і відпочинку (наприклад купатися по дорозі в річці). Такі нешаблонні подорожі, на відміну від радянських ритуальних відвідувань «місць бойової і трудової слави», спонукали до глибшого пізнання рідного краю, розвитку інтересу до його справжньої історії та культури.

Велоспогади та знимки прислав Юрій Джуранюк —
завідувач відділу обліку Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

Також ознайомтесь з іншими цікавими публікаціями та історичними дослідженнями п. Юрія Джуранюка на сайтах «Гуцулія», «Лудинє» та «КосівАрт».

Теґи: історія фото