На велосипеді через Польщу

Фотографії та переклад публікації американки Дороті Госмер «На велосипеді через Польщу», надрукованої в журналі «National Geographic Magazine» у червні 1939 року. Викладено вибірковий переклад українського відрізку подорожі Польщею та Румунією (до складу яких тоді входили західноукраїнські землі Галичини та Гуцульщини) напередодні Другої світової війни.

В мене були великі сподівання, але я не мала справжнього уявлення про переживання, які очікували на самотню дівчину, мандруючу далекими краями. Я мала докладний маршрут: три місяці в Європі, потім Індія та Схід. Та не все склалось як бажалось…

Дороті Госмер

Швидкі пороги, велосипед і все

У Карпатах я не зустріла гунів, монголів чи татар, зате мала справжні пригоди. А найбільшою подією став сплав порогами Дунайця.

Цілими днями я крутила педалі крізь серпанок тепла над дорогами, що тонули в тонкому білому пилу. Зруби підніжжя Татр поступилися селам з дернових будинків, оточених табунами коней, що губились на безкрайніх рівнинах.

Крізь місця та людей — ґетто, українців, польські окраїни — американка педалює з Кракова до Румунії. Стрілками вказано маршрут Дороти Госмер через південну Польщу.
Крізь місця та людей — ґетто, українців, польські окраїни — американка педалює з Кракова до Румунії. Стрілками вказано маршрут Дороти Госмер через південну Польщу.

Вагони вивозили торф, залишаючи вирізаними прямокутні клаптики голої землі.

Я вже відчувала вплив Сходу в довгих білих робах українців та вкрапленнях червоного в блузках та хустках жінок та дівчат.

Ще й досі були видні наслідки війни — розірвані снарядами будинки та оселі без дахів.

Загар і санаторій

Трьома великими діячами післявоєнної Польщі були Пілсудський, Падеревський і Дмовський. Останній, Роман Дмовський, прижиттєвий антагоніст безстрашного, завзятого Пілсудського та один із лідерів в дні свар і болісних реконструкцій він, тим не менше, висловив своє щире здивування тим, що американка, сама на ровері мандрувала в глушині польських гір.

Наша випадкова зустріч стала одним із сюрпризів. Мене запросили до відомого оздоровчого курорту — природно-терапевтичного санаторію в Косові.

Подорож до санаторію повела мене з Нижнева через Коломию, де я знову опинилась на ринку, загубившись у лабіринті фургонів, серед яких українці купували та продавали саморобні віники, глазуровану кераміку та шматки вапна. З вапна вони роблять побілку для своїх хатів, солом’яні дахи яких так схожі на їхні власні русяві голови.

Відпочивати в санаторії було чудесно. Мій сувенір із подорожі Дністром, сонячний опік, сам по собі був причиною того, що потребував “лікування”.

Одного разу після обіду сердечний дідик з чудовим почуттям гумору спитав мене, чи й справді я проїхала увесь шлях з Америки на велосипеді? І це був Роман Дмовський!

Мій маршрут раптово змінився з горизонтального на вертикальний. Я відвідала будівництво обсерваторії на найсхідній вершині Карпат і випадково знайшла лінію бою над хмарами. Інженер вирушав на огляд будівництва цієї урядової обсерваторії на польському кордоні на вершину Піп Іван (6646 футів) і запросив мене здійснити подорож разом з ним та його дружиною.

Від лісничого будинку, де ми залишили машину, ми годинами невпинно дерлись крізь періщачий дощ та хмари, що періодично розходились, щоб привідкрити нам азалії на снігу або показати стрімкий обрив, який ми могли обійти. Це здавалося тривало вічність, доки нарешті змоклу та змерзлу до кісток, мене не затягнули на вершину.

Обсерваторія, хоча й збудована Лігою польської протиповітряної оборони, призначена для наукових цілей, головним чином астрономії та метеорології. Гірськими конями було вивезено майже 500 тонн будматеріалів. Кілька днів я перебувала на вершині в притулку для альпіністів. Іноді нові групи альпіністів зупинялися на ніч. Одного разу ми танцювали польку та дикий танок, тупаючи ногами навколо ватри. А іншої ночі, коли била блискавка і котився грім, я слухала жалібні польські балади.

Солдати, що тримали оборону над хмарами

Вдень я гуляла горами практично в тумані. Одного разу вздовж хребта я натрапила на клуби іржавого колючого дроту, видовбані в скалі траншеї та зруйновані бліндажі. Тепер вже все затихло, але колись тут над хмарами йшли бої австрійців та московії.

Роздумуючи, як довго часу пройде перш ніж ще одне покоління солдат зіткнеться лобами на цих вершинах, я годинами сиділа там в туманній мряці, доки ріг пастуха, якого відправили на мої пошуки, повернув мене до реальності ілюзорного миру.

Польський караван перевозить діжки з сиром з овечого молока
Польський караван перевозить діжки з сиром з овечого молока

Коли я залишала притулок, в провідники мені дали Миколу, який повів мене хребтами до гуцульського села. Єдиними людськими істотами, яких ми зустріли по дорозі, були двоє чоловіків, які вели коней, нагружених бочками з сиром з овечого молока, які вони везли до Жаб’є.

Микола — безтурботний провідник
Микола — безтурботний провідник

Пустун з яскравими очима, схожими на ґудзики, з кокардою квітів у капелюсі, Микола гукав долинами, щоб почути ехо, зникав кожні кілька метрів, повертаючись, щоб наповнити мої руки польовими квітами та чорницею.

Один з трудних моментів життя

Я не могла передбачити обставин, що змусили мене провести ніч наодинці в колибі з гуцулом, одним із тих вродливих горян, які, як кажуть, були нащадками польських шляхтичів.

Про гуцулів розповідають багато казок. У смутні періоди польської історії непокірні шляхтичі втікали в гори, шукаючи прихистку в людей гуцулів східних Карпат. Там вони одружувались з місцевими жінками. Як би там не було, але багато нинішніх гуцулів носять шляхетні прізвища.
Інші розповідають про табори ізоляції, створені в цьому віддаленому регіоні під час російської кампаній проти наполеонівських армій.

Кольорово-вбрані гуцули виводять корів, овець та свиней на торги в понеділок у Жа’бє
Кольорово-вбрані гуцули виводять корів, овець та свиней на торги в понеділок у Жа’бє

Більш прозаїчно, етнологи, все ще намагаючись розплутати расову спадщину гуцулів, стверджують, що вони є сумішшю українців, поляків та румунів, з діалектом, на який мали вплив всі ці три мови.

Микола провів мене до першої хати зі зруба, на околиці села Дземброня, що була огороджена високими парканом. Замість того, щоб відсовувати десяток довгих лат, ми просто перелізли його і в хаті знайшли жінку, яка погодилася влаштувати мене на ніч.

Через деякий час після відходу Миколи зникла й жінка. Я залишилася сама. Було вже досить пізно, коли я почула совання лат у воротах та в хату увійшов вусатий чоловік в кептарі і коротких червоних штанях.

Я намагалася довідатись в нього, де його дружина, але він мене не зрозумів і зайнявся розпалюванням вогню в грубій, відкритій печі в кімнаті, в якій готували їжу, спали та жили.

Американка приваблює юрбу

Натовп молодих хлопаків, які хутко прибігли коли дізнались хто прибув, сів у ряд на лавицях уздовж чотирьох стін кімнати. Всі вони були одягнені в овечі кептарі. Один мав новий фабричний гаманець, який він постійно витягав на показ.

Мій кінь був в однім стійлі, а ровер американки — в іншому!
Мій кінь був в однім стійлі, а ровер американки — в іншому!

Потім підійшла група дівчат, які зайняли свої місця на лавицях. Вони мали передники з щільної вовни, сплетені з темно-бордових і золотих ниток і носили грубі вовняні капці і постоли, а на шиях висіли важкі зґарди з бісеру та срібних монет.

Деякий час всі вони, дівчата і хлопці, сиділи і палили вручну скручені цигарки, доки я крутилася під їхніми зирками. У них не було ні приплюснутих догори носів, ні білявих дитячих облич слов’ян; деякі хлопці з прямими орлиними носами та чуттєвими крилами виглядали досить аристократично.

Висоти гуцульської гостинності

Коли ці молоді гуцулики пішли, я знову спробував випитати, де дружина цього чоловіка. Він дав мені зрозуміти, що буде опікуватися мною сам. Чоловік приніс сир, гаряче молоко та картопляний пиріг з кірочкою з кукурудзяної муки, який гуцули вживають замість хліба. Коли я перекусила, він змусив мене зняти брудні шкарпетки і наполіг їх випрати.

Потім він зайшов до іншої кімнати і над дошками одного ліжка розстелив кілька волохатих вовняних ковдр, скрутивши ще одну на подушку. Я зрозуміла, що тут я маю спати. Сам він спав на широкій лавиці біля печі.

На заході сонця мене розбудило тупання копит і глипнувши у вікно я побачила гірського коника, який є найціннішим скарбом в ґаздівстві гуцула. Ось чому жінка зникла напередодні ввечері — щоб привести цього коня, який відвезе мене в Жаб’є!

Сердечно привітавши мене з добрим ранком, чоловік, на ім’я Юрій, приніс мені вже зготований сніданок — кулешу з молоком.

Жінка трохи посміхнулась. Піднявши високо руку і показавши на мене, а потім на свого чоловіка і себе, вона пояснила, що колись у них була дочка. Потім, закривши очі, вона притулилася головою до руки і показала на землю.

Розділивши вміст мого рюкзака по бесагах, Юрій перекинув одну ковдру з мого ліжка через коня, прив’язавши до дерев’яного сідла, на яке я всілась — і ми рушили. Юрій вів коня і йшов поруч зі мною, через скелясту гірську стежку до Жаб’є.

Через іскристі струмки та листяні галявини ми вийшли на дорогу вздовж річки Чорний Черемош. Сьогодні це був бурхливий потік — заґати високо в горбах були відкриті для сплаву дараб.

Вправляючись довгими веслами, керманичі ведуть дараби вниз звивистими гірським потоками
Вправляючись довгими веслами, керманичі ведуть дараби вниз звивистими гірським потоками

Було захоплююче спостерігати, як два чоловіки кермуючи довгими палями вели дараби через скелі і пороги. На одному складному повороті одна дараба налізла на іншу і чоловіки несамовито працювали, щоб вивільнити їх доки не вріжеться третя, а гуцули вздовж дороги давали свої поради. Навіть Юрій залишив мене і побіг до води, щоб теж сказати кілька слів.

Після чотирьох годин на тому гуцульському сідлі, мої ноги почувались як свічки, залишені на сонці.

Перед тим, як ми прийшли до Жаб’є, Юрій сказав що хоче удочерити мене, щоб я повернулася і жила з ними в хаті замість її померлої дочки.

Повернувшись до Коломиї я закінчила свою мандрівку Гуцульщиною і, вздовж Пруту, я вирушила до кордону.

Так я потрапила в Заболотів, типове містечко Галичини. Українські селяни, які проводять днини на полях, мають хати на околиці. У центрі — довга, дуже груба і кам’яниста вулиця, вистелена маленькими крамничками, перед якими сидять чорноодягнені жиди.

Бемкають дзвони на дзвіниці біля уніатської церкви
Бемкають дзвони на дзвіниці біля уніатської церкви

Залишались лічені кілометри моєї поїздки Польщею. Автомобіль в найкоротші терміни подолав би цю відстань до російського чи румунського кордону. Але для мене, як для перекотиполя, радість свободи, подиху вітру було достатньо, щоб змусити мене котитися іншою дорогою…

Так я добралась до села Вашківці. Тут, на краю поля, я зупинилась перекусити. Високий літній чоловік в кумедному солом’яному капелюсі з високими крисами сів навпроти мене, сплівши ноги навхрест і закидав мені запитаннями українською мовою.

Далі, праворуч, я побачила цибулеподібні церковні шпилі над деревами. Вузька сільська дорога привела мене до широкого зеленого села, де ватага чорних ягнят відпочивала навколо високого критого дерев’яного хреста. Тут я знайшла хатинку вкриту соломою і сім’я, яка щойно прийшла з поля і розмовляла тільки українською, гостинно прийняла мене на ніч.

 

Кілька слів про Дороті Госмер

Дороті народилася у місті Ваватоса, штат Вісконсін, тодішньому місті з населенням 3346 мешканців.

Інформації про її сім’ю є дуже мало, але вони, очевидно, переїжджали по США, оскільки Дороті отримала початкову освіту в Вілмете, штат Іллінойс, а закінчила навчання в Сарасоті, штат Флорида. Потім був рік навчання в інституті Райса (згодом став Університетом Райса) у місті Хейстон, штат Техас і наступний рік — в коледжі в Нью-Йорку, перш ніж працювати там в банку.

Лайнер President Roosevelt
Лайнер President Roosevelt

У 1936 році 89 доларів вона придбала трансатлантичний квиток на лайнер і попливла до Європи, маючи намір провести там кілька місяців, перш ніж вирушити далі до Індії та Далекого Сходу.

Але в дорозі вона змінила свої плани, як вона сама про це написала:
«Вісім днів безтурботного життя на борту судна зробили більше, ніж просто поставили океан між кораблем і Нью-Йорком. Це вселило в мене впевненість, що подорож — це те, що потрібно було прийняти, якщо ти хочеш щось із цього отримати. Отже, ввечері перед прибуттям я довірила долю вітрам і вирішила їхати на велосипеді з Женеви до Трієста.

Дороті з фотокамерою на кораблі Президент Рузвельт
Дороті з фотокамерою на кораблі Президент Рузвельт

Це невідкладне рішення кидало мене від однієї пригоди до іншої на звивистому шляху через мапу Європи. На щастя, це був процес невпинного навчання, так що до того моменту, коли я дібралась до Балкан я зрозуміла яке ставлення до дівчат, які подорожують без супутника та змогла впоратися з неминучими непорозуміннями».

Цитується з публікації «Педалювання через Польщу» журналу National Geographic Vol. LXXV Nr. 6:

Влітку 1937 року Дороті була у Відні, Австрія, коли отримала листа від друга, який відвідував місто Краків на півдні Польщі і запросив її приїхати зі своєю фотокамерою, оскільки, на його думку, це була хороша локація для фотографування. Вона послухалася його порад і через кілька тижнів у Кракові вирішила придбати велосипед і продовжити свою подорож на південний схід до Закопаного, місті на кордоні з Чехословаччиною. Її кінцевою метою було Чорне море. І далі велосипедом, поїздом, річковим транспортом, конем і знову велосипедом дістатись румунського кордону. Ця подорож мала стати основою для її статті, опублікованої у виданні журналу National Geographic у червні 1939 року.

По дорозі до Румунії вона виявила ту саму багату етнічну суміш — циган, жидів, українців, угорців, яка показала штучність рукотворних кордонів. Цей велосипедний тур не був поспішним набігом, а неквапливою мандрівкою з частими відхиленнями від маршруту та випадковою поїздкою на потязі.

Дороті провела п’ять тижнів у Трансільванії, проживаючи в родинних замках угорської знаті. У віддалених місцинах вона зупинялась у селянських хатинках та студентських гуртожитках.

Наприкінці жовтня 1937 року вона дісталася Бухареста і з наближенням зими вирішила відкласти решту частину подорожі до весни 1938 року. Ця частина її туру була записана в статті «Американка велосипедом по Румунії», опублікованій у листопаді 1938 року.

Наприкінці 1937 року Дороті написала неочікуваного листа до National Geographic із запитанням, чи зацікавлені вони будуть опублікувати її мандрівку з фотографіями. В ті роки редакція отримувала напевно сотні таких листів, але чомусь вирішили прийняти саме її. Перша публікація про румунську подорож з’явилася в листопаді 1938 р., а в червні 1939 — була опублікована стаття «На велосипеді через Польщу».

Вона не була першою жінкою-фотографом, яка опублікувала свої роботи в журналі. Але на той час це було все ще незвичним, та й існував певний опір редакції, оскільки це сприймалося не досить доречним для молодих американських жінок наодинці кататись Європою.

З початком війни в Європі у вересні 1939 р. обставини кардинально змінились, і після капітуляції Франції та вступу Італії до конфлікту в червні 1940 р. ситуація для нейтральних громадян, таких як Дороті Госмер, стала критичною. Не дивно, що вона повернулася до США в липні 1940 р., пливучи морем на схід через Суецький канал на французькому пасажирському судні, яке, скоріш за все, прямувало до Сайгону у французький Індокитай.

Дороті Госмер перетинає польсько-румунський кордону районі Снятина. Прикордонника явно зацікавила американка-велосипедистка
Дороті Госмер перетинає польсько-румунський кордону в районі Снятина. Польських прикордонників явно зацікавила американка-велосипедистка, вони перевіряють її паспорт та рюкзак.

У номері за березень 1940 року National Geographic опублікувала третю статтю Дороті «Румунські ловці ікри з Вальцова, «Маленька Венеція» дельти Дунаю, російські бородачі спускаються до моря». І у квітні 1941 року вийшла друком її четверта стаття — «Родос та Егейські острови Італії».

Після смерті свого батька в 1943 році Дороті переїхала до Мексики, де деякий час працювала в Департаменті внутрішніх справ Америки у Мехіко. Влітку 1945 року вона відвідала Гватемалу, а по поверненню до Мексики відвідала громаду художників Аджиджика на північному березі озера Чапала. Її фото-есе «Село на сонці» про Аджиджика було опубліковано в «Сучасній Мексиці» у 1946 році.

Повернувшись до США в грудні 1945 року, вона провела 1946 рік проходячи річний курс написання дитячих книг у Колумбійському університеті.

Дороті Хосмер вийшла заміж за Фредеріка Лі в Пуерто-Рико в 1949 році. У липні 1950 року у них народився син (Керрі), також у Пуерто-Рико, тому, ймовірно, вони деякий час мешкали там. Керрі Хосмер-Лі помер в Аламеді, штат Каліфорнія, у лютому 1982 року.

Після смерті чоловіка від раку вона переїхала в Редлендс, штат Каліфорнія, де працювала радником з питань освіти в Комісії з питань державної служби США на базі ВПС Нортона в Сан-Бернардіно, доки не вийшла на пенсію в 1971 році.

У 2000 році журнал «National Geographic» відзначив роботу Дороті Хосмер та інших жінок-фотографів в публікації «Жінки-фотографи National Geographic».

Переклад Станіслава Михайлюка

 

На замітку

Коментувати